Соковитий сніг покривав дороги, завіював прохолодою метушливі думки...стрімко поверталася додому. У голові вирував сумовитий потік - і що далі? Рік відпрацювала у приватному дитсадку, рік...Здавалося би - скільки того року, мало. Та для мене то була вічність.

Та колись при зустрічі зі знайомими, які огортали в руках маленьке диво, мені ставало лячно. "Ну, потримай! Ой у нього з носа тече - Нін, витри, будь ласка!"...і у мене не дуже виходило. Як можна такий манюсінький гарненький носик чіпати серветкою?

І ось, позаду - дитсадок - молодша та середня групи! було страшно, моторошно з моменту входу в новий світ дитинства, на жаль не свого) Діти...плачуть...радіють...хочуть грати... І тут - щось магічне виросло у душі. Ти з ними граєш, розмовляєш, говориш-говориш-говориш, заспокоюєш їх, а вони, заворожені, слухають.Слова, мов цілющі дощові краплі, поливають зернятка, а вони на очах проростають, усміхаються тобі, такі маленькі квіти. Невідомо як, чому, навіщо, але в середині відбувається дещо неймовірне, ти їх любиш, переживаєш за них, радієш та плачеш із ними. Діти - неповторні, індивідуальні, цілісні. І тут - ще одне магічне дійство. Вони дечого навчилися у тебе. Приємно, що недаремно ти знаходишся саме тут і зараз. Заняття, танці, ігри, творчість, усі твої знання+уява малюка - суцільна фантастика.

І мене не злякали підгузки, соплі, туалети. Це все несуттєво у порівнянні зі ставленням керівництва до твоєї праці. Проте це інша історія)

Я вдячна долі за такий досвід, цінний досвід.